Я по землі ходити не навчився
І до зірок піднятися не вмію.
Вони дзвенять високими піснями
У просторі безмежнім і далекім.

Далекі і близькі, бо забуваю
Про грішну землю, як дивлюся в небо,
Бо відчуваю там свій порятунок
І надихаюсь зір цілющим світлом.

Та сповиває дух і душу тіло,
Народжене від марноти й пороку,
Трясовина буття голубить крила,
Свою мені співає колискову.

І сподівань моїх згасає ватра.
Та дим од неї знову в небо пнеться,
Бо знаю я: лиш там моє спасіння,
Бо тільки там я до життя воскресну.

Так важко починається дорога
До Бога, до любові і тепла!
Чекати треба довго, дуже довго,
Щоб випити краплиночку добра.

Як важко часом треба працювати
І плакати ночами в самоті,
Щоб раптом обійняти і пізнати
Нетлінну дружбу й святість у житті!..

А скільки треба сили і терпіння,
Щоб сколихнути серце бідаря:
Щоб він повірив, що зійде насіння, -
Що посміхнеться і йому зоря?!..

Дай мудрості не загубить Тебе,
Мій Боже правий і моя надія,
Той, хто і брата, і мене зігріє,–
Надбати і спасіння і себе!